Мені було 23, коли я дізналась, що вагітна. Це була моя перша вагітність. З хлопцем з яким я зустрічалась на той час ми вже розійшлися. Коли я йому про це повідомила він спершу не повірив і сказав, що не впевнений, що це його дитина, оскільки ми застерігались, але коли я показала йому довідку про ультразвукове дослідження, де зазначався термін вагітності і сказала, що окрім нього в мене нікого не було він попросив час щоб подумати. В результаті він дав мені гроші на аборт, пояснюючи свій вчинок тим, що в нього не має до мене почуттів. Це ніби вибило мені землю з-під ніг, я була розгублена, приголомшена, тому що десь в глибині серця я сподівалась, що він мене підтримає. Я усвідомила, що залишилася зовсім одна, розуміння цього викликало в мене почуття розпачу, в мене з’явився страх… До того ж в мене був страх за дитину, оскільки ще не знаючи, що вагітна я вживала алкоголь… Але попри це все я хотіла цієї дитини і десь моє внутрішнє чуття мені підказувало, що з нею все гаразд, я навіть відчувала, що це дівчинка…
На той час я мешкала разом з батьками і матеріально повністю залежала від них, хоч вже і працювала але заробітна плата була така мала, що мені заледве вистачало на найнеобхідніші речі. Гроші, які дав мені колишній хлопець я взяла, але для себе вирішила, що аборт робити не буду і мала намір нічого не говорити батькам, а гроші тримала для потреб які будуть виникати в зв’язку з моїм положенням. Але мої рідні незабаром про все дізнались.
До слова хочу сказати, що в мене дуже хороші і турботливі батьки, я їх дуже люблю. Тато для мене був авторитетом, я майже ніколи йому не перечила. Але коли вони дізнались, то були категорично проти того щоб я народжувала. Зрештою, вони також і були проти моїх колишніх стосунків, оскільки бачили що це щось не те. Я намагалась їх переконати, що все буде добре і що я впораюсь, але здавалося, що це ще більше їх спонукало переконувати мене в іншому.
Я зробила аборт в суботу, перед страсним тижднем, напередодні Великодніх свят. Під час операції, хоч це було і під наркозом, відчувала таку душевну біль, що здавалося ніби сама помираю. Потім дуже сильно плакала, не могла зупинитися, лікарка яка мене оглядала сказала, щоб я приймала протизаплідні пігулки якщо так болісно на це реагую…
Потім потягнулися зовсім пусті для мене дні, місяці і так проходили роки. Всередині було пусто, біль з роками нікуди не ділась, вона або затихала, або знову спалахувала, як гарячка. Чітко пам’ятаю один випадок, це десь пройшов місяць після того як зробила аборт. Був дуже чудовий, сонячний, теплий весняний день, все довкола по-молодому цвіло і зеленіло, в повітрі був чудовий запах весни але я якось цього не помічала, таке враження ніби всередині була заморожена, якась мертва і раптом, я побачила кішку яка була вагітна, відчула біль… і подумала як їй пощастило, що вона вільна народжувати своїх дітей… Я відчувала себе абсолютною жертвою.
Була спроба самогубства, але довести справу до кінця не вистачило сміливості, за що дякую Богу – прийняла снодійне, але доза була не критичною. Мала невроз після знову невдалих стосунків, пила антидепресанти. Дуже довго ображалась на своїх батьків, звинувачувала їх у всіх своїх негараздах. Лиш останніми роками зрозуміла, що і вони були жертвами… своїх страхів, і те, що сталось це було і моє рішення також… побачила, що вони теж страждають … Батька дитини також не засуджую – він мав право на вибір і він його зробив, зрештою як і кожен з нас.
В останніх стосунках побачила як насправді ставлюся до себе і ця правда мене в якійсь мірі шокувала: була для себе і палачем і жертвою…Паралельно відвідувала групу підтримки для співзалежних осіб і дуже дякую Богу, що привів мене сюди, оскільки почала певні речі бачити і оцінювати зовсім по-новому. Завдяки молитві і підтримці групи наважилась розірвати ці стосунки. І після цього відчула сильне бажання просто жити і бути щасливою, не хотіла більше страждати.
Кілька років тому, під час мого чергового приступу істеричного плачу з приводу аборту я вирішила якось змінити це, зрозуміла, що мені потрібна допомога, що сама я не впораюсь. Я чітко усвідомила, що внутрішньо є хвора. Почала шукати інформацію і так дізналась, що таке ПАС.
Дізналась про реколекції, які проводить Римо-Католицька Церква для жінок, які робили аборт і для себе вирішила, що обов’язково їх відвідаю. Два роки тому записалась, але, на жаль, не була на них через обставини на роботі. Цього року коли дізналась, вирішила обов’язково поїхати і попри внутрішні перешкоди (найшла на мене якась знеохота, почали виникати думки, що далеко їхати, що можливо все марно…) все ж поїхала.
І, ..о диво! Як вони мене вразили! Тепер, побувавши на них, зрозуміла як багато втратила б якщо не поїхала…Ці реколекції як інструмент в Божих руках, яким він користується щоб крок за кроком зцілювати такі глибокі рани. На них я пережила одкровення, в моїй душі почав народжуватись мир…Я відчула справжнє внутрішнє заспокоєння, якого не було досі.
Реколекції стали для мене божим благословенням! Дякую всім хто організував і проводив ці реколекції – молюся і дякую за вас Богу! Дякую за цей Дар!
Наталія, 37 років, Київ.
